Сохраняем изменения.

ЦІКАВО ДЛЯ ДІТЕЙ

"Читайте! Нехай у вашому житті не буде жодного дня, коли б ви не прочитали хоча б сторінки з нової книги" К.Паустовський

РАДЖУ ПРОЧИТАТИ НА ЗИМОВИХ КАНІКУЛАХ  ТВОРИ ОКСАНИ ІВАНЕНКО  та  ОЛЕКСАНДРИ КОЧУБЕЙ!

Оксана Дмитрівна Іваненко — українська дитяча письменниця та перекладачка. Народилася майбутня письменниця 13 квітня 1906 року в Полтаві.  У 1926 році закінчила факультет соціального виховання Харківського інституту народної освіти. У 1947–1951 роках працювала у журналіУ вічність відійшла письменниця 17 грудня 1997 року. Похована на Байковому кладовищі. Друкувалася з 1925 року. Оксана Іваненко написала понад п’ятдесят книжок. Збірка «Лісові казки» стала однією з найулюбленіших серед читачів.
 Із збірки «Лісові казки»
Кисличка
Спочатку їй дуже подобалось, і ніхто не знав, що вона така гірка. Та й сама вона навіть не догадувалась.
Повесні вкривались її гілочки легким свіжим листям — кисличка дихала ним щосили — і росла та міцніла. Влітку розросталися вередливі кущі терну, широка папороть, у лісі ставало вогко і темно від густої зелені, і тільки вершечки дерев бачили блакитне небо. Тут, де росла кисличка, було так затишно, що пташки не боялися мостити свої гнізда і співати пісні.
Раз прилетіла весела пташка, сіла на кисличку і сказала:
— А я бачила такі точнісінько деревця, як ти, такі точнісінько.
Тільки на них висять рожеві солодкі яблука. Я клювала. Чому на тобі нема таких яблук? Я б з охотою і зараз поклювала.
Кисличка засоромилась і сказала:
— Я не знаю.
Навколо росли великі задумливі липи, ясени, клени. Вони прислухалися, що там цвірінчить пташка.
— Так, — сказала пахуча липа, — тобі вже час цвісти — весною вкрийся цвітом, а восени щось виросте, може й справді якісь яблучка.
— Добре, — усміхнулась кисличка, — у мене теж будуть яблучка, тоді прилітайте, пташки!
І така весела стала вона відтоді. Все б тріпотіла з вітром, розмовляла б з пташками, горнулася б листям до ласкавої липи.
Восени листя облетіло, але це було і не боляче, і не страшно. Стало так холодно, що захотілося спати. Вона й дрімала цілу зиму під снігом. Дрімала і мріяла: от вкриється вона цвітом, от достигнуть яблука, і буде вона найкращим деревом у лісі.
Ні, ніхто не зрадів так весні, як тоненька, молоденька кисличка. На ній виросли такі рожево-білі ніжні квіти, що навіть бджоли здивувалися, а старий жук загудів багатозначно: джу-джу-джу. Правда, він, крім того джу-джу-джу, нічого ніколи не гудів, але все ж таки це щось значило!
Кисличка дуже берегла свої квіти, навіть на вітер сердилась.
— Лети собі стороною, — благала вона, — не зривай моїх квітів, — тобі це жарти, а мені яблучка.
А коли летіла хмарка вгорі — вона і тій кричала:
— Хмаронько-голубонько! Не падай градом, не побий мене! Ти розлийся теплим дощем та напій мене!
І хмарки розливалися теплим дощем, а вітер ласкаво віяв коло неї. І всі дерева, хоч і підсміювалися з кислички, та любили її.
Якось вранці побачили всі на ній маленькі кругленькі яблучка.
Кисличка стояла горда, весела, привітна. Прилетіла її знайома пташка.
— А, — каже, — і на тобі вже яблучка! Ну, покуштуємо!
Клюнула раз, другий — і повернула дзьобик. Їй не хотілося казати неприємностей, але яблучка були такі кислі, такі гіркі! Вона трошки покрутилася на гілках і полетіла геть.
Кисличка здивувалася, але нічого не сказала. І липа, і ясен, хоч і бачили це, — теж нічого не сказали.
З луків додому летіли золотисті оси. Вони дуже любили все солодке. Жодної квітки, жодної ягідки не минали. Звичайно, вони помітили яблучка на кисличці і покуштували їх. Але оси звикли всіх боляче жалити, тому не змовчали, як пташки, а сказали:
— Ну, на таких не затримаєшся!
Хотіла спитати їх кисличка — чому? Та ніяково, соромно було.
Добре, що пішов дощик і ніхто не бачив за його краплинками, що кисличка теж плаче.
А після дощу з кущів повилазили гриби. Кумедні такі, товсті гриби. Тільки-но повилазили, а так дивилися на всіх, ніби вони споконвіку тут, особливо товстий гриб — під червоною шапкою з білими крапочками.
Незабаром після дощу прибігли в ліс діти збирати гриби. По всіх закутках нишпорили вони, і кожен з них набрав повен кошик. Тільки того товстого гриба з червоною шапкою і білими крапочками, хоч усі бачили — ніхто не схотів рвати.
А от дівчинка набрала грибів більше за всіх і йшла далі та далі, аж поки не забрела в таку дику гущавину, куди ніхто з дітей не заглядав, і побачила там кисличку.
— У всіх будуть тільки грибки, а в мене й яблучка! — зраділа вона. Потрусила кисличку і схопила одне яблучко. Та тільки вкусила — зразу скривилась.
— Ой, яке гірке та погане! — сказала дівчинка й кинула яблучко. — Чого це воно таке?
— Через тебе! Через тебе! — застукотів старий дятел, що працював на ясені. Та дівчинка його, звичайно, не зрозуміла, а побігла собі далі.
Кисличка зовсім засумувала і вже не ховала свого суму. Вона голосно зітхала і жалілась на свою долю.
От пташки співають — і всім весело робиться на серці. Он квіти цвітуть і всім очі веселять, а її яблука хто тільки покуштує — скривиться і одвернеться.
— Пхе! — сказав товстий гриб у червоній шапці з білими крапочками. — Від мене навіть умирають, але я з того не плачу.
То справді був гриб-мухомор, і ніяка мушка, звичайно, до нього не тільки в гості не прилітала, а навіть не віталася з ним, коли летіла мимо.
— Подумаєш, горе! Краще самій усіх їсти, — підтримала його і товста жирна гусінь. Вона завжди прикидалася доброю бабусею і так тихенько і лагідненько лізла на дерева, а насправді була ненажерливою шкідницею.
— Навіщо тоді їй рости, коли від неї нікому не солодко? — спокійно сказала лісова миша. Вона однаково не могла покуштувати яблучок, бо вони росли високо, і їй було байдуже до кислички.
— Справді, навіщо мені тоді рости? — прошепотіла кисличка і, простягнувши вгору гілки, почала благати: — Хмари, побийте мене краще градом! Сонце, спали мене! Вітре, зламай мене! Адже не знаю я, навіщо мені рости такою гіркою та поганою, що навіть горобці не летять до мене. Навіть гусінь не їсть мого листя. Не вже я навіки лишуся такою?
Так плакала й зітхала бідна кисличка, і дуже стало шкода її і ласкавій липі, і пустуну-вітрові, і працьовитому дятлові.
— Треба сказати дідові, що живе в блакитній хатці, — мовив дятел, шукаючи в корі черв'ячків. — Уже не перший рік я працюю в нього, і, на мою думку, він усе може. Тільки я не смію відірватися від роботи: він доручив мені почистити дерева.
— Треба швидше сказати дідові, що живе в блакитній хат ці, — заговорила липа, — він уже давно живе тут. Він ще тоді був з довгою бородою, коли я вперше визирнула з землі, а тепер його борода дістає аж до полуничок у траві. Він, звичайно, все знає, але я не можу простягти до нього своїх віт, щоб сказати.
— Він мій приятель, ~- засміявся вітер. — Я зірву лист з кислички і понесу до нього.
І вітер підхопив зелений лист і полетів з ним так швидко, що враз усі дерева повернули за ним гілки в один бік.
— Ш-ш-ш! Я спішу! Не заважайте! — шумів вітер по дорозі, бо він завжди любив пошуміти і до діла і без діла. — Я спішу! Я спішу!
Блакитна хатка стояла на краю лісу. Там жив старий-ста-рий дідусь, що доглядав ліс і невеличкий садок коло своєї хатки. Він так добре знав усіх у лісі, що навіть міг з ким завгодно розмовляти. От і зараз сидів на призьбі і розмовляв з бджолами по-бджолиному, з жуками — по-жучиному, з мурашками — по-мурашиному.
Розказували йому, як день провели, казали, що спокійно все в лісі, що всі щасливі.
— Ні, ні, діду! — раптом налетів вітер. — Не все спокійно, не всі щасливі.
І вітер розповів, як виросла в лісі кисличка, як прилетіла пташка і наговорила про якісь там яблучка і як тепер через ті яблучка кисличка плаче. Замислився добрий дідусь. Не любив він, щоб у його лісі хтось плакав.
— Добре, — сказав він, — я щось надумаю.
І вітер швиденько полетів заспокоїти кисличку.
Ходив дід по лісі, ходив та думав. Що йому й справді зроби ти з кисличкою? Питав він усіх пташок, де ростуть ті солодкі яблука. Та далеко це було, не дійшов би старий.
Так і літо минуло, і вже поповзла до діда всяка комашня та дрібні тваринки прощатися з ним на зиму.
Пташки, відлітаючи, зупинялися над хатою, щоб на прощання погомоніти з дідом. Цього року він наказував кожній пташці:
— Принеси мені з теплих країв гілочку з солодкої яблуні, подивлюсь, які там яблуні.
І пташки кивали голівками й обіцяли.
Останнім пролетів сивий птах. Йому було вже багато-багато років, і він думав, що, напевне, це вже востаннє летить він у таку далеку подорож. Він летів, і два внуки — веселі птахи з молодими, міцними крилами — підтримували його.
— А, старий! — закричав йому дід з блакитної хатки. — І ти летиш! Сидів би зі мною на печі — було б тобі і тут тепло.
— Ні, — усміхнувся старий птах, — я чув, що ти наказував малим, та тільки я знаю найкраще в світі чарівне дерево, що росте в сонячній країні. Я сам принесу тобі гілочку з нього.

Відлетіли птахи. Стало холодно. І хоч кисличка тепер мало відрізнялася від інших дерев, бо всі стояли без листя, але навіть черв'яки, проповзаючи повз неї, казати:
— А, це та гірка кислиця! І вона шепотіла:
— Хоч би мені замерзнути!
І навіть дятел і липа мовчали. Бо що могли вони сказати на цю гірку правду?
Але це почув дідусь, що ходив по лісі, оглядаючи, як влаштувалися всі на зиму. Йому дуже шкода стало кислички.
— Я візьму тебе до себе, — сказав він. — У мене тобі буде тепло і хороше.
Він викопав її з корінням, переніс у свій садок, посадив у пухку землю. Мов маленьку дитинку, укрив її стовбур знизу, щоб не замерзла, і говорив тихо-тихо. Це тільки старі вміють так тихо ворушити губами:
— Спи, кисличко! Хай тобі добре буде!
І кисличка заснула. Коли погано, здавалось їй, краще вже спати і ні про що не думати. А весною пташки прилетіли.
— Добридень, дідусю! — закричала перша.
— Добридень, мала! — закивав головою дідусь. — А гілочку принесла?
— Ой дідусю, я так поспішала!.. Я забула, не сердься на мене.
— Здрастуй, дідусю! — закричала друга пташка.
— Здрастуй, мала! — закивав головою дідусь. — А гілочку принесла?
— Ой дідусю! Я шукала, шукала такої гілочки, та не знайшла. Не сердься на мене!
— Привіт, дідусю! — закричала третя пташка.
— Привіт, мала! — закивав головою дідусь. — А гілочку принесла?

— Ой дідусю, я несла гілочку, та повіяв чужий вітер на морі, і я впустила її. Не сердься на мене!
І так летіло багато пташок, але ніхто не приніс гілочки: та забула, та не знайшла, та загубила. Але вони були такі щасливі, побачивши рідні ліси, що хоч дідусеві було сумно, він не міг на них сердитися.
Раптом він помітив: два дужі молоді птахи несуть у своїх дзьобах по гілочці. І хоч побачив старий гілочки, та не стало йому весело.
— А де ж ваш дід? Чому не донесли ви його до мене? — спитав він зажурено.
— Він летів уже назад, — сказали птахи, — він сам хотів віддати тобі гілочки, та на морі знялася страшна буря, і він зовсім знесилився. Ми все ж таки донесли його до острова і поклали на високій скелі, де стоїть маяк. Той маяк і нам, перелітним птахам, показує шлях.
— А оце він передав тобі гілочки. Ох, як важко було їх донести! — сказав старший онук. — Я несу тобі гілочку з найсолодшого дерева для кислички, а мій брат — гілочку золотої квітки для твого садка, — він прислав тобі в подарунок.
— Ні, — сказав молодший брат, — ти переплутав. То я несу гілочку з найсолодшого дерева, а ти — з золотої квітки.
— Та що це ти! — заперечив старший. — Хіба не мені він дав першому?
Вони довго сперечались — і ні дід, ні птахи врешті не знали, де ж гілочка найсолодшого дерева і де гілочка золотої квітки.
Дідусь сів на призьбі й зажурився. Загинув його старий товариш. Скільки перетерпіли його молоді внуки — і однаково даремно.
— Чого ти сумуєш, діду? — раптом почув він голос кислички.
— Невже ніхто нічого не приніс для мене?
Дід усміхнувся їй. Він вирішив краще обманути кисличку — однаково вона тепер засохне з туги.
— Ні, кисличко, птахи принесли гілочки з найсолодшого в світі дерева! — сказав він.
— Ой, дай мені швидше їх, — зашепотіла кисличка. —
Хай я почую, які вони чудові, може, хоч на хвилинку стане мені солодко.
Кисличка навіть не зітхнула, і тільки гілля трохи затремтіло, коли дідусь гострим ножем розрізав стовбур кислички і вклав туди дві гілочки.
«Бідна кисличка, — подумав він, — що воно буде?..»

* * *
Минув рік. До дідуся в садок прибігла дівчинка. Прибігла і зупинилась. Проти хатки щось блищало, сяяло, променилось. Дівчинка скрикнула. На пишному стрункому деревці висіли золоті яблучка — безліч золотих яблучок. Над ними літали бджоли, метелики, маленькі веселі пташки.
— Ах, яка яблунька! — прошепотіла дівчинка. — Мабуть, вона народилася, коли всі сміялись.

Бурулька
Вранці сніг заблищав так, ніби зима жменями понасипала блискіток, і вони всі сяяли і промінилися.
А в садку, на тому розі будинку, де починалася ринва, — з'явилася бурулька. Вона переливалася на сонці всіма кольорами райдуги. Вона була дуже гарна.
— Ви, напевне, з дорогоцінного каміння? — спитав її з пошаною маленький снігурчик.
«А може, вона солодка, як цукерки», — подумав один хлопчик. Адже усім малим дітям бурульки здаються солодкими, і їх хочеться посмоктати.
Він схопив паличку і почав кидати нею в бурульку. Хлопчик уже уявляв собі, як це він покаже всім дітям, що в нього є така гарна бурулька.
Ой, як злякалися всі в садку, коли побачили, що робить хлопчик. І дерева, і пташки, а найдужче — стара ринва. По-перше, вона боялася, що хлопчик може помилково влучити в неї, по-друге, ця стара ринва не хотіла позбавлятися своєї прикраси, якою вона дуже пишалася. Раптом — трах! Хлопчик таки влучив у бурульку, і вона враз зламалася і впала.
— Моя бурулька! Моя бурулька! — радів хлопчик, підхопивши її руками. Він навіть рукавиці скинув, бо йому зробилося гаряче, коли він кидав палицю, і руки у нього були зовсім теплі.
Хлопчик тільки підніс бурульку до рота і хотів її посмоктати, як побачив, що на нього дивляться світлі блакитні очиці, і почув, що бурулька до нього заговорила:
— Ні, ні, ні, хлопчику, не бери мене в рот, не треба! Я розкажу тобі багато цікавого.
Хлопчик дуже здивувався, але, звичайно, йому захотілося послухати її.
— Ти, мабуть, чарівна бурулька? — спитав він.
— Так, так, — сумно сказала бурулька. — Я зачарована, я заморожена, я заворожена, і я дуже дякую, що ти врятував мене... І я прошу: не згуби мене, я дуже люблю стрибати, як ти, скрізь бігати і ніколи не сидіти на місці!
— Ти любиш стрибати? — ще дужче здивувався хлопчик. — Але ж ти висіла на старій ринві.
— Так, так, — підтвердила бурулька, — і, напевне, я пробула б там до весни, поки припекло б сонечко, і я б розтанула. Адже я не з дорогоцінного каміння і не з солодкого цукру. Я — просто весела краплинка води. І я зараз розкажу тобі про себе. Але боюся, коли б зима не схопилася, що мене там нема, і не помітила, що я з тобою, — вона тоді враз заморозить нас обох.
Так слухай. Я була дуже веселою краплинкою води. Я пливла в Дніпрі з мільйонами моїх сестричок до Чорного моря. Це були найкращі хвилини мого життя. Усі звали мене невгамовною, але то вітер не давав мені ані хвилинки спокою. Чого він хотів од мене? Я не знаю. Коли ми влилися в Чорне море, він здіймав страшні хвилі, вищі за цей будинок, перевертав човни і кидав пароплави, як трісочки. Та я, маленька краплинка, тікала завжди від нього. Якось спересердя, в тихий літній день, коли я цього зовсім не сподівалася, він виплеснув мене на берег, на гаряче каміння. Я обернулася парою і полинула в небо. Високо над землею я літала в білій хмарі, і, коли раптово знову налітав вітер, я швидко падала на землю дощем і напувала її. Я не боялася потрапити і під землю. Адже й там я рухалася, жила і знову виринала на світ веселим джерелом.
Якось біля нашого джерельця зупинилося троє бійців. Вони були стомлені, сірі від дорожнього пороху, але дуже веселі. З їхніх розмов я зрозуміла, що вони після війни повертаються вже додому.
— Умиймося рідною водичкою! — сказав один з них і зачерпнув повні жмені джерельної води. І я потрапила на його засмаглі, натруджені долоні і вмила йому лице. Я була дуже щаслива з того. Коли він струсив краплі з рук на траву, я встигла побачити: лице його було вже зовсім не сіре, а молоде, красиве, і очі сяяли. Як це приємно, коли через тебе сяють і радіють! Ні, я таки часто була щасливою! Але я все поспішала далі. Я любила все нове і зовсім не злякалася, коли разом із своїми сестрами з одного джерела потрапила в довгі і темні труби. Там уже бігло багато води.
— Нічого страшного, нічого страшного! — казали старші. — Ви ще не робили такої мандрівки? Це звичайний водовід, і скоро ми виллємося на білий світ.
Поки ми жили — бігли в водопроводі, — ми всі дуже здружилися між собою і все балакали, балакали, гомоніли, розповідали про себе. Що ж нам було ще робити? Різні були серед нас. Одні розповідали, як їх наливали в паровози, підігрівали і як вони, обернувшись на пару, рухали цілі поїзди. Краплинки були дуже горді з цього і, я думаю, мали на це право. Інші розповідали, що вже не раз їх узимку наливали в труби, щоб опалювати будинки. Вони казали:
— Коли б не ми — люди померзли б.
Мені було дуже цікаво — куди ж я тепер потраплю? Спочатку мене тішило, що я бігла з моїми сестрами і вітер уже не підганяв мене і не дражнив, як завжди. Але швидко нам усім набридло бути в темних вузьких трубах водопроводу, і ми дуже зраділи, коли раптом почали бігти швидше, швидше і по чули якісь звуки зовні.
— Кран відкривають! — закричали мої старші подруги. — Кран відкривають! Зараз на волю! Досить цієї темряви!
По правді, я більше хотіла б опинитися разом з моєю рідною матір'ю — річкою, плисти в синьому Дніпрі, але я була рада вже хоч будь-якій зміні. Я хотіла, щоб потім і мені було що розповідати: як я рухала поїзди чи якісь великі цікаві машини. Але моя доля цього разу була куди простішою... Мене налили... в чайник. Так, в звичайний великий чайник, і поставили цей чай ник на електричну плитку.
— Що з нами буде? Що з нами буде? Так гаряче! Так гаряче! — плакали ми з сестричками.
— Чуєш, чайник уже булькає, — сказала якась жінка. — За раз питимемо чай.
«Аякже — подумала я. — Треба тікати!» Та швиденько-швиденько підібралася до кінчика чайникового носа.
— Куди ти, мала? — засичав чайник. — І чого це люди не знімають мене? Я весь википлю, уся вода збіжить!
— До побачення, дядечку! Я ще хочу політати на волі! — гукнула я, легкою парою знялася вгору і вилетіла з іншими подругами крізь кватирку.
— А, ось де ти! — почула я раптом.
Ой лишечко, це знову був вітер, і який сердитий, холодний! Він тепер служив у білої Зими, а Зима, я вже чула, завжди хотіла заморозити усю воду на світі — всі струмки, річки, озера, ставки. Навіть на Дніпро вона одягла міцну кригу, і я не думаю, що це йому подобалось. Чи багато їй було роботи зі мною! Вона тільки слово мовила — підхопив мене вітер, і вже білою сніжин кою я упала на стару ринву.
— Ти завжди горнулася до квітів, любила гратися з сонячним промінням, — глузував вітер, — а тепер будеш завжди прикрашати ринву, і я віятиму коло тебе, скільки захочу.
Навіть сонячний промінь нічого не міг зробити, бо вітер не підпускав його близько до мене. Я лише плакала, дивлячись на нього, і сльозинки мої замерзали на мені.
Я зробилася холодною, крижаною бурулькою і примерзла до цієї старої ринви.
Отак і заворожила мене люта Зима... Ні, я ніколи не думала, що може бути так холодно на світі.
Усі казали, що я дуже гарна, і ялинки навіть сердилися на стару ринву, що я прикрашаю її, а не їх. Але навіщо була мені моя краса, коли я лишилася холодною нерухомою крижинкою. Як я заздрила сніжинкам, що літали в повітрі! І я не могла, не могла чекати до весни! Це ще так довго!
Бурулька замовкла, і раптом хлопчик почув, що вона тане в нього в руках.
— Трошечки тепла в житті, і я знову оживаю, — долинув до нього тихий шепіт. — Я знову біжу далі, далі... Дякую тобі за тепло твоїх маленьких пустотливих рученят. Згадуй мене, коли плаватимеш у річці, коли бачитимеш росу, золотий дощик і білу хмарку.
І вже не було нічого в руках у хлопчика. Та він зовсім не шкодував.




Саша Кочубей – дитяча письменниця, копірайтер, перекладач іспанської. Народилася в м.Умані Черкаської області. Любила писати ще змалку. В дитинстві писала на всьому, що потрапляло під руку: в бабусиному паспорті, на шпалерах, на маминих паперах, за що інколи отримувала прочухана У віці 17 років переїхала до Києва  навчатися в Київському національному лінгвістичному університеті на факультеті англійської та іспанської мов. У 2015-му Саша Кочубей стала учасницею конкурсу «Напишіть про мене книжку» від видавництва «Фонтан казок». Її повість «Сім нескладух Говорухи» увійшла у четвірку найкращих.

Сім нескладух Говорухи

(уривки з книги)
Якби ви знали, що сьогодні трапилося в школі. Спочатку день не віщував біди. Все йшло по плану: трохи почіплявся до дівчат, трохи порубався в настільний футбол з однокласниками, трохи погриз нігті на уроках. Справи йшли своєю чергою до останньої перерви. А на перерві я виходжу в коридор і бачу, що дівчата зібралися навколо Єви – однієї з 22 дівчат нашого класу.


Єва непогана, але мені не подобається. Зачіска в неї «я упала з самоскида, гальмувала головою»: неслухняні каштанові кучері живуть своїм життям і лізуть на всі баки. А ще Єва дуже висока, вища від усіх хлопців у класі. Поруч з нею почуваєшся хлопчиком-мізинчиком. Я з нею намагаюся спілкуватися тільки тоді, коли вона сидить. Одного разу, коли нас посадили разом на уроці, я помітив, як багато на її обличчі веснянок. Коли Єва усміхається, вони світяться, мов світлячки. Це прикольно. А ще вона розумна. Але її зріст – це просто жах!
Я протискаюся поміж дівчатами всередину, щоб подивитися, що коїться. Вони навіть не помічають мене, такі захоплені своїм заняттям. Коли врешті пробиваюся, Євка тримає руку Іванки у свїй руці й ретельно вивчає. Потім проводить по лініях долоні пальцями, серйознішає і мовить:
¾           Лінії підказують, що доля підкине тобі складну задачку. Але якщо ти добре постараєшся, то розв’яжеш її.
¾           Ги-ги-ги! – пирскаю я, чим привертаю увагу.
¾           Дуже розумний, Говорухо, так? Ти шо тут робиш? – дівчати витріщаються на мене.
¾           Я теж так ворожити вмію! – мені несила давитися від сміху і я починаю реготати. – Наворожити складну задачку перед уроком математики! Ха-ха-ха! Я навіть знаю, як звати ту долю, яка підкине задачку. Олена Степанівна! Ха-ха-ха!
¾           Подивимось на твої лінії, розумнику, - пирхає Євка і хапає мене за руку так швидко, що я навіть не встигаю зрозуміти, навіщо вона їй.
Рука тепла і липка – Єва нещодавно наминала цукерку-тягучку, схожу на червяка.
¾           Угу… Так-так… На Говоруху чекає нескладуха, - Єва замислюється, задивляється кудись, а потім видає: - Цілих… 7 штук!
¾           Ого! Цілих сім? Оце біда! – глузую, поки дівчата хихотять. – Це все?
¾           А ще… - вона на мить замовкає, а тоді торохтить слова, мов скоромовку: - В тебе є всі шанси провтикати найбільше кохання свого життя, якщо ти…
¾           Якщо що? – вона починає мене дратувати. – якщо я стоятиму тут і слухатиму жирафу?
Єва розгублюється. Вона дивиться на мене, і я помічаю, як її веснянки тьмяніють. У куточках очей збираються краплі. От халепа! Я не хотів доводити її до сліз. На моє щастя, наступної миті вона розвертається і біжить до класу.
¾           Дурень ти, Говорухо. Ну хіба так можна? – кидається на мене Іванка.
¾           А верзти всіляку фіґню можна? Ще б наворожила, що я позеленію.
¾           Даремно ти так. Минулого тижня вона наворожила, що здійсниться моя мрія. І вона здійснилася!
¾           І що за мрія?
¾           У мене зявився Шурупчик! – Іванка аж світиться від щастя.
¾           Перший раз чую, щоб дівчина мріяла про шуруп…
¾           Це не те, що ти подумав, - сміється Іванка. – Ми так назвали французького бульдога!
Я прямую до класу і по дорозі думаю, що в мене не клас, а дурдом «Сонечко». Одна вдає з себе ворожку, а друга пса називає Шурупом.
І взагалі, чому Іванна вірить у всю цю маячню? Вона ж розумніша за інших дівчат. Не реве на кожному кроці, вміє ганяти у футбол, сміється з дурних жартів… Навіть зацінила мій малюнок з людиною-брекетом. Це супергерой, якого я вигадав. Він рятує дітей від стоматологів і лікує зуби жуйками: пожував жуйку, заліпив нею дірку в зубі, й вона перетворюється на пломбу. Класно, правда?

***
Іванка, яка мала народитися Іваном
Уперше я побачив Іванку, коли на вулиці лив сильний дощ. Я сидів на підвіконні й спостерігав за краплями, які тарабанили по склу. Мені уявлялося, що це кулі, які летять просто на мне. А я сиджу в танку й тому вони не долітають.
Я одразу помітив, коли біля підїзду спинилася автівка. Адже знаю всі автомобілі, які паркуються в нашому дворі, й навіть дав їм імена.
Старого заржавілого Запорожця я називаю Маквіном. На ньому ніхто не їздить уже багато років. Дід каже, Запорожець вийшов на пенсію. А я мрію, що одного дня сусіди віддадуть мені цю тачку. Я відремонтую її та ще поганяю зі своїм котом – Монстром.
Також на паркові живе зелений Ланос. Його власник працює таксистом. Він то збирає свій Ланос, то розбирає. За це я прозвав його автівку ЛЕҐОсом.
Є у нашому дворі кольоровий мікроавтобус, якого я величаю Дизнейлендом. На ньому намальовані повітряні кульки та клоуни. Коли я був меншим, цей транспортний засіб викликав у мене найбільше захоплення. Одного разу я спитав у мами, що на ньому написано. Мама прочитала: «Замовляйте дитяче свято у нас! Клоуни. Аніматори. Казкові герої». Після того, проходячи повз мікроавтобус, я щоразу зазирав у його вікно. Сподівався хоч краєм ока побачити всіх тих казкових героїв та клоунів, які ховаються всередині.
А ще на паркові біля дому мешкає наша рідна Шкода Румстер. Її я називаю Рюмиком, бо вона схожа на пса: любить ганяти й не дружить з котами. Якось ми перевозили в ній Монстра, то вона всю дорогу гарчала! Кіт, бідолаха, не знав, у який куток забитися.
У той дощовий день біля підїзду спинилася рожева Тойота Ауріс. Я її одразу прозвав Барбі через колір. Дверцята відчинилися і вибігла дівчинка мого віку. На ній була футболка з Angry Birds, шорти і крокси.
Вона мені одразу сподобалася. Дівчинка навіть не намагалася сховатися від дощу. І не пищала, як деякі. Навпаки, вона крутилася під краплями, стрибала по калюжах і весело сміялася. Мама щось кричала їй, але дівчинка продовжувала дуріти.
Її коротко підстрижене біляве волосся прикрашав обруч із блискітками. Він увесь час спадав, і дівчинка мусила поправляти його.
 За кілька днів я дізнався від батьків, що дівчинку звуть Іванною. Це імя пасує їй якнайкраще. «Вона мала народитися Іваном, але вгорі щось наплутали», - жартує її мама.
Наші мами швидко потоваришували й вирішили подружити нас – «щоб ми не нудьгували поодинці». Моя мама показала Іванцісвою ляльку Барбі – 1985-го року випуску. В дівчинки було дуже багато Барбі, мабуть, штук тридцять, але такої не було. Вона оббігала всі «Будинки іграшок», шукала з мамою схожу ляльку в Інтернеті, але все марно. Тоді запропонувала мені обміняти ляльку на будь-яку іншу іграшку, але я гордо відмовився. Сказав, що це мамина лялька, і нікому її не віддам.
Та, якщо чесно, я залишив Барбі не через це. Самі подумайте, якому хлопчику потрібна та рожева довговолоса прикрість у блискітках? Не віддав я ляльку, бо знав: поки в мене мамина Барбі, Іванка приходитиме в гості.
Вона – перша дівчинка, з якою мені цікаво. Іванка не базікає так багато, як інші дівчата, і любить хлопчачі ігри.
Батьки Іванки розлучилися. Спершу, коли нові сусіди заходили до нас у гості, я трохи боявся за тата. Особливо, коли вони разом реготали. Я переживав, що Іванка та її мама можуть відібрати його. Так сталося в мого однокласника Вані Вусатика – його батько пішов жити до сусідки.
Згодом я заприятелював з Іванкою по-справжньому і заспокоївся. Вона любить рідного тата Максима. З ним вона бачиться щонеділі. Одного разу взяла на зустріч мене. Сказала татові, що я – найкращий друг. Дядько Максим мені сподобався. Він схожий на справжнього пірата: має бороду й носить бандану з черепами. Ми потиснули один одному руки й рушили до Київського зоопарку… 

Олександр Дерманський 

"Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська" (пригодницька повість)

         Зараз з дітьми перечитуємо пригодницьку повість Олександра Дерманського про пригоди вужа Ониська. З яким задоволенням діти слідкують за пригодами вужа та його друзів! Сказати по правді, я була скептично налаштована на читання цієї повісті. Але коли прийшов час читати твір, то я, доросла, з цікавістю стежила за перебігом незвичайних подій, які випали на долю вужа Ониська, жабки Одарочки, мишки Евридіки, жука Джека та хробачка Кузі.
         Окрім динамічності, якою пронизана уся повість, дітям дуже подобається колоритна мова автора. Раджу прочитати!



2

Михайло Іванович Чабанівський (Циба) народився 18 вересня 1910 р. в с.Лигівці, Сахновщанського району на Полтавщині.
Закінчив педагогічний технікум, вчився на заочному відділі Ленінградською університету. З 1930р. працював у пресі.
В 1931р. в журналі «Робселькор» надрукував перший вірш.
Учасник Вітчизняної війни. Має великий творчий доробок. Не стало письменника 4 квітня 1973 року.

Чабанівський Михайло
Вірний (уривки)

Те, що того ранку побачив Ігор у сусідньому дворі, дуже схвилювало його. Маленький хлопчик такого ж віку, як і він сам, стьобав прутиком рябе цуценя, тягаючи його по саду за шнурок. Собача жалібно скиглило, падало, переверталося на траві, намагаючись встигати за своїм довгоногим мучителем. Але той навмисне стрибав через кущі, бігав поміж деревами, а цуценя, впавши на землю, котилося, ніби клубочок білих ниток. Серце Ігоря не витримало. Блідий, із стиснутими кулаками, він миттю перехопився через паркан і став перед хлопчиком.
— Нащо мучиш?— крикнув він хрипким голосом.— Покинь!
Хлопчик, вражено блимаючи маленькими очима, зупинився. Цуценя, скориставшись з цього, підповзло до ніг свого лютого господаря і лизнуло йому литку. Два хлопчики, один рудий, мов сонце, якщо на нього дивитися у закопчене скло, другий з чубчиком в напуск, блідий і рішучий, стояли один проти одного, ладні зчепитися у бійці. Та ось руді вії раптом затремтіли, ворухнулися, очі опустилися вниз.
— А чого його жаліти, коли він зайвий. Все одно завтра втопимо у діжці. Спитай он у мами.
Ігор ковтнув слину, що давила його за горло, переступив з ноги на ногу. Гнів його минув, і він вже лагідніше сказав:
— Нащо ж його топити? Краще віддай мені...
— Бери, — погодився рудий хлопчик і подав Ігореві шнурок. — Що мені, жалко? У нас ще красивіший є, з великими вухами... Тарзан.
Не тямлячи себе від радості, Ігор підхопив на руки щеня, яке все тремтіло і тихо скиглило, наче скаржилося на когось, кинувся до хвіртки. Та його раптом зупинив рудий.
— Е, ні, — сказав він і лукаво примружив свої маленькі очі. — Даром не дається, адже він не простий, а породистий...
— Що ж ти хочеш за нього? — нетерпляче спитав Ігор. Він у цю хвилину ненавидів оцього пихатого мучителя.
— Що в тебе є?
Ігор зам'явся. Справді, що ж у нього є? Він лише кілька днів, як приїхав з міста до тітки Олі, всі його іграшки лишилися вдома, лише дещо вдалося захопити, коли спішно збиралися на дачу. Перебираючи в думках те, що він захопив з дому, Ігор проказував:
— Пістолет з двома курками, червоний настільний телефон з поламаною мембраною, Толька, мій братік, поламав, тенісний м'яч...
— Неси все це мені, тоді забереш собаку, інакше не віддам, — категорично заявив рудий і вихопив цуценя з Ігоревих рук.—Бо це не простий дворняжка, а породистий.
— Гаразд, почекай мене, я зараз,--відповів Ігор. Він кинувся через паркан і за кілька хвилин вже знову повернувся. В руках у нього були іграшки.
— Бери, я згодний, — сказав Ігор і поклав все принесене на траву.
Схопивши цуценя, він кинувся додому. І вже тоді, коли він був за парканом, з сусіднього двора почулося:
— Як тебе звати?
Це питав рудий. Ігор охоче відповів.
— А мене Тимком. Будемо гратися?
— Будемо,— невпевнено мовив Ігор.— Якщо тільки не будеш мучити тварин...
— Так я ж його вчив бігати! — виправдувався Тимко. Видно, йому було соромно за свій вчинок. — У мене он ластів'яче гніздо, і я не чіпаю яєчок... Хай собі лежать, я тільки подивився кожне і поклав.
— Значить, подивився все ж? — строго спитав Ігор. — А ти знаєш, що ластівка може відкинутися від гнізда, якщо там хтось полазить? Навіть лазити не треба. Он скільки буслів у селі, а на вашій хаті його чомусь немає. Як ти думаєш, чому? Бусли розумні птиці, вони знають людей...
Тимко прикусив язика. Він вважав, що оцей "дачник" дурний, мов пень, коли він може віддати за паршиве щеня всі свої іграшки, але виявилося, що це не зовсім так. Звідки він дізнався, що Тимко минулого року розорив лелече гніздо і хитрі птиці цього року вже не прилетіли сюди? Звідки він, міський житель, знає про ластів'ячі примхи?
А Ігор вже вовтузився з своїм цуценям. Перш за все він випросив у матері стакан молока і нагодував його. Потім зібрав всі дощечки і цурупалки, які валялися біля хати, і зробив для нього .хатку. Яка ж хороша та затишна хатка вийшла! Ігор навіть віконечко там приладнав — якраз під руку потрапила кватирка, що лежала без діла, намостив трави, щоб м'яко було спати його собаці. — Як його звати? Тимко казав, що всі звали його зайвим, бо вирішили утопити. Але ця назва йому не подобалася. Він чимало чув казок від батька, що собака і — вірний друг людини. Як же вона може бути зайвою? Ні, це не підходить. Вірний, ось як він назве цуценя! Вірний, Вірний... Йому так сподобалася назва собаки, що він навіть засміявся.
— Вірний, Вірний, — покликав Ігор, але цуценя, пригріте сонечком, дрімало, лише вуха сторожко ходили, наче дослухалися, чи не йде сюди рудий Тимко, щоб знову починати свої знущання...
* * *
Минув тиждень, і Вірного вже не можна було впізнати. Шерсть його заблищала, вирівнялася, ноги витягайся, стали пружними і рівними. Лише вуха, як і раніш, звисали на самі очі, завдаючи клопоту цуценяті. Та згодом праве вухо почало потроху зводитися догори, коли Ігор кричав; "Вірний, взяти!" Він кидав далеко у річку м'яч, а Вірний, повагавшись і переборовши страх, кидався у воду і швидко-швидко перебирав лапами, аж поки не схопить зубами м'яч і не винесе його на берег. Та не тільки це вмів робити Вірний. Він навчився робити стопку, без дозволу не чіпав їжі і не рвав пух з каченят, як це робили інші собаки. З ранку до пізнього вечора Ігор не розлучався з своїм цуценям, ходив з ним до лісу, в крамницю, куди мати посилала за сірниками чи сіллю, купатися на ріку, навіть в аптеку, якщо треба було щось принести для меншого братіка Тольки. Вірний ночував у своїй затишній хатці, але кожного ранку, як тільки Ігор виходив з кімнати, щеня завжди зустрічало його радісним помахуванням хвоста, кидалося до ніг і качалося по траві.
Так минав час, і Ігор був щасливий. Оце маленьке цуценя так припало йому до серця! Коли одного разу Вірний захворів і перестав їсти, Ігор за обідом сидів журний і тихий. Мати, зрозумівши причину цього суму, сказала:
— Не подобається все це мені, Ігорю...Невже ти думаєш, що я візьму твого Вірного в місто? Так що відвикай або віддай комусь.
— Мамо, — благальне промовив Ігор. — Вірний такий хороший, такий слухняний... Хіба ти не бачиш?
Мати розсердилася:
— Куди ти його візьмеш? На п'ятий поверх? Щоб у хаті мені псиною тхнуло та щоб рвав занавіски? І не думай...
Ігор, сяк-так поївши і захопивши для Вірного кілька ласих шматочків, кинувся у двір і вже до самого вечора не відходив від щеняти. І коли Вірний видужав і знову вони ходили у ліс, до річки, хлопчик теж повеселів і почав краще їсти. Мати тільки зітхала, бачачи, як її син захопився цуценям.
Батько Ігоря працював на заводі і приїздив на дачу лише в неділю. Якось він, побачивши, що син не відходить від собаки, сказав:
.— Ану зараз перевіримо, що воно за пес. Вірний, на!
Він високо підкинув шматочок ковбаси, і Вірний, зробивши стойку, спіймав його і миттю проковтнув.
— Молодець, — задоволене промовив батько і посміхнувся. — Ану ще раз. Вірний, на! — Вірний і на цей раз не підвів. — Ну що ж, наче нічого собака, зір має чудовий, — похвалив батько. — А чи хоробре у нього серце.
Ігор аж засяяв увесь.
— О, він так кидається у воду, наче все життя плавав по морях і океанах! Найглибші місця йому ніпочім!
Батько засміявся.
— Це ще не все! Ось ми йому зараз екзамен влаштуємо...
По вулиці якраз бігла якась чорна, худа собака. Побачивши її, батько крикнув:
— Вірний, взяти!
Вірний, напруживши ноги, весь витягся, вуха його стали сторч, хвіст випрямився.
— Взяти, Вірний! — ще раз крикнув тато. І тоді цуценя кинулося попід дошками паркана і мужньо напало на чорного цуцика. Але тут сталося несподіване: чорний цуцик, побачивши, що його атакує якась маленька собачка, зупинився, вишкірив зуби і загарчав. Вірний, вражений спокоєм і зневагою до нього оцього чорного пса, впав голічерева і залащився. Тато схопився за боки і поточився від реготу.
— Ось які ми хоробрі... Одне діло хапати м'ясо, зовсім інше йти у бій...
— Але ж він ще малий, — ледве не плакав від образи Ігор. — Йому ж всього три місяці... Ти ще його не знаєш...
Тато погладив Ігоря по голові і, продовжуючи сміятися, сказав заспокійливо:
— То нічого, що здав позиції, але ж напав! Уяви собі, кинувся у бій! Це вже добре!
З цього дня тато, приїжджаючи з міста, щоразу цікавився Вірним і нишком кидав йому шматочки м'яса чи ковбаси. Тільки один Тимко, спостерігаючи через паркан за Вірним, сердито штурхав свого Тарзана, який чомусь завжди опускав хвіст, не вмів служити і ніяк не зміг навчитися робити хоч будь-яку стойку. Тимко сердився на себе, що віддав не те цуценя, бо виявилося, що Вірний куди справніший собака. ніж його Тарзан... Не раз Тимко, побачивши Вірного на вулиці чи на луках, кликав його до себе, підманював смачною кісткою, намагаючись затягти у двір, але Вірний тільки помахував хвостом, але на вмовляння не піддавався.
Тимко вже не руйнував гнізд, хоч і кортіло часом, він навіть шпаківню змайстрував і з допомогою Ігоря встановив її на найвищому бересті. Єдине, що його непокоїло, — це Вірний. Як він, Тимко, міг так проґавити? Це ж треба бути зовсім дурним, щоб віддати таку чудесну собаку...

Немає коментарів :

Дописати коментар